Щодня ми бачимо десятки і сотні людей, котрі проходять повз. Це і є Перехожі. В кожного з них своя історія, описувати які взявся Богдан Логвиненко.
Коротко про проект Перехожі
Історії Перехожих Богдан почав публікувати на особистій сторінці у Фейсбук. Мандруючи світом, він зустрічав старих друзів та знайомився з новими. Записувати історії взявся просто з цікавості, а в результаті надихнув (і продовжує надихати) тисячі читачів. На час виходу статті за Богданом спостерігає 9810 осіб, не враховуючи 4660 друзів у Фейсбуку. Згодом Перехожі почали публікуватися на сайті Українська Правда, а зараз їх можна читати й на сайті Богдана logvynenko.com.
На Форумі Видавців у Львові цієї осені була організована виставка текстів Богдана – декілька історій із фото були надруковані та представлені у дворику Музею Ідей.
Найближчим часом описи будуть ще й озвучені. Автор каже, що ідея записати Перехожих виникла на одній з українських радіостанцій, а він з радістю погодився на таку ініціативу.
Зустріч в Ужгороді
На початку грудня Богдан Логвиненко після тривалої подорожі Європою приїхав до Ужгорода, де ми й зустрілися перед презентацією проекту Перехожі. Щоб краще підготуватися до інтерв’ю, я перечитала кілька старих статей про Богдана та його мандрівне життя. Питання виявилися схожими одне на одне і мої думки крутилися навколо готових відповідей. Може, через такі думки класичного інтерв’ю в нас не вийшло, натомість я на власні очі побачила, як з’являються історії про Перехожих.
Богдан щойно побував у прямому ефірі радіо Тиса ФМ і я вже чекаю його на виході з Закарпатської ТРК. Богдана дуже непросто виловити, коли він приїжджає в Україну, тож я стаю його попутницею.
Аня (далі – А): Як радіо і телебачення?
Богдан (далі – Б): Класно. Був і там, і там.
А: Експлуатують? 🙂
Б: Тиса ФМ – дуже хороше радіо, якщо я їм потрібен, буду там сидіти скільки завгодно.
Богдан посміхається, але відчутно, що говорить він серйозно. Навіть за такими короткими розмовами відчувається повага до людей, які люблять свою справу та роблять її максимально добре.
Йдемо в центр по мокрій набережній. Говоримо про життя в Ужгороді і про Перехожих. Богдан прямо каже, що йому було б цікаво, якби хтось написав історію про нього самого. На Театральній площі зупиняємось і Богдан питає, чи я не проти, щоб ми зустрілися з його другом-біологом, яким створив неподалік від Ужгорода унікальний сад. Я звичайно ж не проти.
З Віктором (Віктор Ганущин) зустрічаємось в кафе і одразу ж вирушаємо до нього в гості. Господар каже, що в цьому селі «темп життя провінційний, як на Шрі-Ланці». Здається, такий і потрібен для щастя.
Проїхавши пару десятків кілометрів у авто, ми опиняємось на подвір’ї, вихід з якого веде до альпійської гірки з кедрами та секвоєю. Далі, через ділянку, де чоловік відновлює луки, заходимо в таємничий ліс. Біля струмка ростуть молоді рододендрони, каміння вкрите мохом – хочеться бути в цьому місці довше.
Віктор багато розповідає про свою улюблену справу, говорить з Богданом. Я переважно слухаю. Розмови дружні й жартівливі. Ось кілька з них.
Про Віктора
Б: Ми познайомилися, коли Віктор був в моїй групі в Індонезії. В галузі садівництва я нікого кращого не знаю. Під час нашої подорожі я іноді почував себе не провідником, а мандрівником. Люди мене запитують, як називаються це дерево чи квітка, а я вожу групи по 3 кліматичних зонах , але нічого не знаю про це. Віктор знав усе 🙂
Віктор (далі – В; сміється): Я знав усе, бо питають в основному «ширпотреб».
Про боґрач
В: В хаті місце є. Богдан, приїжджай з компанією, зупиняйся у мене. Поїмо справжній боґрач! (сміються)
А: А де ви їли несправжній?
Б: В Індонезії я людям пропонував пробувати різну екзотику. Вся група каже: «Ммм! це так смачно», – а Віктор: «Та що там! От наш боґрач. МІЙ боґрач!!!» Ми за це Віктора позаочі називали містер Боґрач (сміються).
Про Індонезію
А: Ти рекомендуєш Індонезію? Можна сказати, що це твоя найулюбленіша країна?
Б: Я всі країни рекомендую. Але Індонезія мені дуже подобається.
А: Перед тим, як ти почав брати групи, треба було йти в розвідку?
Б: Так, кілька місяців перед першою групою, це дуже мало. Різні маршрути, кожного разу інший маршрут. Індонезія – це 17 тисяч островів. Я намагався один раз туди з’їздити і потім везти групу. Страшенно цікаво і приємно поїхати подивитися самому, а потім передати знання.
Правда, Балі не вдалося обійти в жодній групі по Індонезії. Балі – це Крим: Алушта, Алупка – все те саме, пляжна клубна тусовка, ті самі клуби. Так, там є храми, але 2 дні вистачає, щоб це все побачити.
В: І не кажи! Люди їдуть, наприклад, в Танзанію, щоб 5 днів провести на Занзібарі. Пертися бог знає куди, щоб 5 днів провести на Занзібарі! Та поїдьте ви в Єгипет!
Б: Мені важко, бо знають в основному попсу, а я хочу засунути людей туди, де немає туристів, щось нове показати.
А: Ти на побутовому рівні розмовляєш індонезійською?
Б: Так. Індонезійською можу про все домовитися, а яванською знаю 3 слова, хоча нею розмовляють 150 мільйонів. Хоча носіїв багато, але мова абсолютно не перспективна: 1 телеканал, 1 газета, не видаються книжки. Індонезійська – це есперанто, яке об’єднує всі ці острови.
Про безпеку
А: А як з небезпечними ситуаціями в твоїй роботі з групами?
Б: Кілька було. Наприклад, на Мадакарипурі (водоспад висотою 200 метрів на острові Ява, Індонезія) з нами був чоловік з Дніпропетровська, йому десь під 50 років. Він нормально тримався всю подорож, багато фотографував, але через це не дуже слідкував за дорогою. Ми вже поверталися до машини, останні два камінчики залишилося і я бачу, що він біжить попереду, оббігає всіх, щоб сфотографувати, послизається і об гострий камінь розсікає собі голову.
А: Як все закінчилось?
Б: Памперс в когось знайшовся у якості компресу, обробили льодом, вели під руки 3 кілометри. Чоловік був в свідомості, але важко.
Б: Я всіх страшу, щоб ми рухалися дуже повільно, дуже обережно, нам немає куди бігти. Якщо ви не впевнені – не йдіть. Останнього разу, коли я йшов в мене вже була аптечка з собою, а тоді я її лишив у машині.
Ми (компанія Служба пригод, у якій Богдан є співзасновником і провідником) готувалися до того, що одного дня хтось вб’ється. Ми весь час говоримо про це і що ми будемо робити. Бо ми розуміємо, що кожен відповідає сам за себе.
Про плани на майбутнє
А: Хочеш купити хату в Закарпатті?
Б: Я страшно люблю на це все дивитися, я в захваті від хазяйновитих людей. Таких, як Віктор.
В: Приїжджай! Я ще тачку дам в руки! (сміється)
Б: Але я уявити не можу, що я щось подібне зробив. Написати, водити групу – це, будь ласка. Матеріальні речі – це не дуже моє.
Зараз Богдан готує книгу, записує історії Перехожих та продовжує активно подорожувати. І це добре, що кожна людина займається улюбленою справою: Віктор – своїм садом, а Богдан – писанням та подорожами. Саме це й надихає, надає таким людям спокою та впевненості.
Ввечері того ж дня Богдан провів лекцію в галереї Ілько. Він говорив про речі, які можна отримати/відчути лише в мандрах: новий досвід, навички, знання і, звичайно ж, знайомства. Учасники багато питали, а після заходу з цікавістю читали історії Перехожих на виставці текстів.
1001idea.info дякує Богдану Логвиненку за можливість «зазирнути за куліси» і бажає йому якомога більше цікавих перехожих та вдячних читачів!
Фото – зі сторінки Богдана на Фейсбук.
Детально про Богдана на його сайті.