Публікуємо власний переклад статті автора Ting Shang на Medium.
Протягом кількох коротких місяців COVID-19 перетворився від неясного вірусу до повномасштабної глобальної пандемії, яка поширилася на всі континенти за винятком Антарктиди. Громадяни всього світу впадають у паніку, оскільки уряди б’ють тривогу, щоб запобігти поширенню коронавірусу. Тим часом у Китаї епідемія закінчується, а кількість нових випадків постійно знижується з тисяч до десятків нових.
Тут життя майже повернулося в звичне русло – маски залишаються на обличчях, але страх, пов’язаний з вірусом, значно зменшився. Я перебуваю в Шеньчжені, Китай, з середини січня, і описую спалах і згасання суспільної паніки в Китаї під час епідемії коронавірусу.
Зараз відомо, що китайські чиновники в Ухані намагалися приховати інформацію, пов’язану з COVID-19 протягом перших днів її поширення, залишивши більшість громадян зовсім не підготовленими до його впливу.
Наближалася ніч на 21 січня, коли відомий китайський експерт з дихання підтвердив по державному телебаченню, про повідомлені випадки передачі коронавірусу від людини до людини, що розпочало поширення паніки в суспільстві.
На наступний день з полиць аптек швидко зникли маски для обличчя, а їхні запаси зростали набагато повільніше. Незважаючи на це, було непросто заглушити фестивальний настрій, оскільки наближалося найбільше свято в Китаї – Новий рік згідно Місяця.
Супермаркети в місті були переповнені людьми, що запасалися продуктами для проведення урочистих заходів, і багато хто все ще був готовий відважитися на ризики та подорожувати поїздами й літаками, щоб не скасовувати свої плани на відпочинок.
23 січня місто Ухань зачинило свої кордони, надавши скупу інформацію про епідемію, тим самим посиливши панічний настрій по всій країні. Кілька інших міст у провінції Хубей незабаром перейшли на закритий режим, і більшість з них досі перебувають в ізоляції.
Тих, хто покидав своє місто до початку закриття кордонів, звинувачували у свідомій спробі розповсюдження вірусу. Правду кажучи, ксенофобія, пов’язана з коронавірусом, вперше поширилася в Китаї, перш ніж вона перекинулася на весь світ.
Нація впала в шаленство.
Страх заразитися спричинив дискримінацію мешканців Уханю та провінції Хубей. Багато мешканців Хубея, що опинилися з іншого боку блокади, не змогли повернутись додому або знайти місця для проживання, оскільки чимало готелів навколо Китаю не хотіли їх прийняти.
Щодо тих, хто раніше працював чи навчався за межами Хубея, а тепер перебуває в ізоляції, вони не мали іншого вибору як поставити свій ритм життя на паузу та налаштуватися на тривале очікування.
Напередодні Місячного Нового року атмосфера була похмурою як в мене в дома, так і зовні в місті. Не було ні феєрверків, ні гулянь, ні сміху. Заповнював тишу лише тупий шум від телевізора нашої вітальні, що показував новорічну гала-програму.
Шоу було і радісним, і тривожним. Воно відігравало роль безглуздого джерела відволікання від тривожних новин з Уханя, де лікарі працювали будучи в відпустці у лікарнях, переповнених потенційними коронавірусними пацієнтами. Хоча святково вдягнені телеведучі мали яскраві усмішки, коли вони вітали Китай з Новим роком, ніхто з іншого боку екрану, ймовірно, не посміхався разом з ними.
Наступні два тижні минули в запамороченні.
Я щодня прокидався з ненаситним бажанням перевірити свій телефон щодо новин про спалах, залишаючись спустошеним, оскільки ситуація все більше і більше виходила з-під контролю. За короткий проміжок часу вірус поширився в усі куточки Китаю, включаючи глибинку. Цифри, що відстежують поширення вірусу, зростали так швидко, що вони почали втрачати значення. Я собі неодноразово нагадував, що за цими цифрами стоять окремі люди та родини, життя яких назавжди змінила ця хвороба.
Що ще гірше, багато людей в Ухані сумніваються у вичерпності офіційно повідомлених даних, підозрюючи, що справді було набагато більше реальних випадків, ніж кількість, про яку повідомлялося на той час. Цей дискомфорт зараз дорівнює тому, що поширюється по всьому світу разом з вірусом.
Моє почуття страху посилювалося і я лікував кожен кашель і чхання з підозрою, що я теж захворів. Соціальні медіа більше не були місцем для фотографій з відпустки чи самозахоплення. Новини в моїй стрічці були пов’язані виключно зі спалахом коронавірусу: існували теорії змови, які сперечалися про походження вірусу, гнівні пости, які засуджували невмілі заходи уряду, повідомлення друзів друзів, які шукали ліків, лікарів або місця для хворих.
Інтернет став вихором лиха, і було важко не відчувати, як моє серце падає в п’яти кожного разу, коли я беру до рук телефон.
Групи лікарів по всьому Китаю готувалися віддати своє життя в боротьбі з епідемією та були відправлені в Ухань. На жаль, деякі з них загинули.
За свої 25 років я ніколи не був очевидцем епідемії такого масштабу. Моя 55-річна мати каже про те саме. Вона тихо плакала, коли читала розповіді про долю сімей, розбитих епідемією, і молодих лікарів, що жертвували своїм життям у боротьбі з нею.
Заради власної інформаційної гігієни мені довелося відпочити від соціальних медіа. Психологічного стресу було просто занадто багато. Я не уявляю, що переживають ті, хто знаходиться в Ухані чи інших районах, які перебувають в ізоляції.
Натомість я вирішив перенести свою негативну енергію на те, щоб насправді зробити щось корисне, щоб допомогти.
Дуже дивно було бачити, як багато моїх однолітків як у Китаї, так і за кордоном збираються разом і добровільно віддають свій час і зусилля, щоб надати допомогу тим, хто цього найбільше потребує. Я зібрав їхні історії та написав про них, сподіваючись привернути більше уваги міжнародної громадськості до долі тих, кому вони служили. Після цього я пожертвував зароблені кошти далі на цю добру справу.
Смерть лікаря з Уханя Li Wenliang – викривача влади, що замовчувала небезпеку поширення вірусу, – 7 лютого ознаменувала безсонну ніч для багатьох в Китаї. Доктора Лі викликали в міліцію дні після того, як він намагався виразити своє занепокоєння щодо коронавірусу, перш ніж про це офіційно заявили. Лікаря змусили підписати зізнання про «поширення неправдивих чуток».
Його найвідоміша цитата з лікарняного ліжка за кілька днів до смерті, була: “У здоровому суспільстві має бути більше одного голосу”. Смерть доктора Лі не була безглуздою. За ніч він став символом істини в суспільстві, яке карає тих, хто її промовляє.
На той час офіційний період відпусток з нагоди Місячного Нового року в країні вже минув, але все ще було незрозуміло, коли відкриються підприємства та школи.
Реєстраційні пункти, у яких працювали урядові представники громад, з’явилися за межами кожного житлового комплексу. Вони відповідали за відстеження пересування мешканців, перевірку температури тіла та забезпечення того, щоб відведені на карантин, перебували в приміщенні.
“Ти щойно повернувся з міста?” – один із членів районного комітету, одягнений у червону пов’язку, суворо запитав чоловіка, що входить до мого комплексу з валізою. Це стало стандартною ситуацією в межах карантину протягом 14 днів, коли люди поверталися до місця проживання після перерви, незалежно від того, звідки вони родом.
Вулиці залишилися порожніми за винятком кількох пішоходів де-не-де. Усі носили маску. Я підозрюю, що люди, які не мали власних масок, просто залишилися всередині, оскільки стало неможливо увійти в будь-який публічний простір без маски.
Ключові постачальники, такі як супермаркети, повернулися до роботи на повну. Широкі ряди продуктів вселяли надію на те, що апокаліптичні настрої з минулого тижня відходять.
Усі скуповувалися мовчки, в масках.
Незважаючи на те, що ситуація на медичній передовій Хубея все ще залшалася складною, соціальні медіа повернулися в позитивніший ритм. Друзі ділилися фотографіями смачних страв, приготовлених в домашніх умовах, та жартами про те, як відсидітися вдома, а завзяті користувачі мережі цікавилися, як вдома побудувати поле для гольфу чи столи для пінг-понгу.
Ми всі чекали новин про те, коли життя повернеться до норми. Ця звістка поки що так і не надійшла. Тим не менше, життя повільно налагоджувалось.
Вулиці знову почали наповнюватися пішоходами, автомобілями, мотоциклами. Члени Комітету по сусідству послабили попередню суворість, перевіряючи температуру та відстежуючи прибуття та поїздки. Промоутери товарів у моєму місцевому супермаркеті повернулися до своєї балаканини.
Немовби за хаотичним ефектом доміно, власники малого бізнесу один за одним піднімали металеві огорожі у своїх магазинах після більш ніж місяця простою. В основному в місті працівники з білими комірцями або залшились працювати вдома, або обережненько перебазувалися назад в офіс. Параноя стихла. У новинах кількість перемог на медичному фронті перевершила кількість трагедій.
Люди ведуть себе так, наче життя таке, яким було завжди. 2019 рік – немовби далеко позаду. З кожним днем стає все зрозуміліше, що найгірше вже відбулося і минуло, проте ніхто не може знати, коли насправді все це залишиться лише страшним сном.
Поки що я з нетерпінням чекаю дня, коли ми нарешті зірвемо свої маски та знову почнемо насолоджуватися привілеєм свіжого повітря.
Світу, який зараз переживає те саме, я скажу: продовжуйте боротися, бо і це мине.
Фото – China Daily